Старый солдат шёл домой на побывку. Притомился в пути, есть захотел. Дошёл до деревни, постучался в крайнюю избу: - Пустите отдохнуть дорожного человека! Дверь отперла старуха:- Заходи, служивый...- А нет ли у тебя, хозяюшка, перекусить чего?Старуха богатая, да скупая, зимой льду не выпросишь:- Ох, добрый человек, сама сегодня ещё ничего не ела... Нет ничего!- Ну, на нет и суда нет, - говорит солдат.
Тут он приметил под лавкой топор без топорища:- Коли нет ничего иного, можно и из топора кашу сварить!Хозяйка руками всплеснула:- Как так из топора кашу варить?
- Дай-ка котёл, покажу тебе, как кашу из топора варят.Принесла старуха котёл. Солдат топор вымыл, опустил в котёл, налил воды и поставил на огонь. Старуха на солдата глядит, глаз не сводит. Достал солдат ложку, помешивает варево, попробовал...
- Ну, как? - спрашивает старуха.- Скоро будет готово, - отвечает солдат, - жаль, что вот соли нет.- Соль-то у меня есть, посоли.
Солдат посолил, снова попробовал:- Эх, кабы сюда да горсточку крупы!Старуха принесла из чулана крупы:- Ну, на, заправь, как надо...
Варил, варил солдат, помешивал кашу. Глядит старуха, оторваться не может.- Ох, и каша хороша! - хвалит солдат, - кабы сюда да чуточку масла, вовсе было бы объедение!Нашлось у старухи и масло, помаслили кашу
- Ну, бери ложку, хозяюшка!Стали кашу есть, да похваливать.- Вот уж не думала, что из топора эдакую кашу сварить можно! - дивится старуха.А солдат ест, да посмеивается.
Були собі дід і баба бездітні. От прийшла зима. Діти баби качали зі снігу. Дід і каже бабі:
— Ходімо й ми, скотімо снігову бабу собі. А баба й каже:
— Ну ходім. Чи бабу, чи дитину скотімо.
Пішли й давай дитину котить. Скотили й зробили дитині ніжки й ручки, голову, вуха, рот — усе поробили. І як зліпили усю дитину, стала шкіра дитяча обтягуватися, стала вона головкою крутити. Дід та баба радіють:
— Ось у нас буде дитинка, вже он ворушиться.
Через певний час стала дитинка дівчинкою. Вже вона ходить і говорить. І дав їй дід ім'я: Сніжниця.
Живе вона, росте не по годинах, а по хвилинах. За п'ятнадцять днів стало півдівки.
І проворна вона така. Зве діда дідом, а бабу бабою. Вони нею тішаться. І біла вона, як сніг. І волосся, і лице, як пар, білі.
Сусідні дівчата познайомилися зі Сніжницею і бігають до неї гуляти, і вона бігає до них.
Після великодніх свят, як сонце пішло вище, стало тепло, так Сніжниця на сонці стала підтавати, стала ховатися в холодок. І дожила вона до Купала Івана. Наплели дівчата вінки, наклали вогнище у березі і просять у діда і у баби Сніжниці стрибать через вогонь. Пустили її. Дівчата вінок на неї наділи й повели. Давай у березі стрибать через огонь і співати.
— Ну, Сніжниця, бери і ти за нами стрибай!
Розігналася Сніжниця за ними. І як збігла на огонь — так тільки її й бачили! Там вона й розтопилась.
Прийшли дівчата до діда й до баби і кажуть, що бог зна, де їхня Сніжниця ділась. Дід і баба кажуть:
— Вона із снігу виросла, то як на огонь наскочила, так і розтала. Якби ви, дівчата, не просили її у нас, то ще б жила, а то через вас вона розтопилась. Ми б потішались, а тепер через вас її нема. Так дід і баба, як були, так і зосталися самі.
Жыў дзед, жыла бабка. Была ў іх курачка-рабка. Нанесла курачка яечак поўны падпечак. Сабрала бабка яечкі ў чарапіцу ды паставіла на паліцу. Мышка бегла, хвосьцікам махнула, чарапіца ўпала, яечкі пабіліся.
Плача дзед, плача бабка, курачка кудахча, вароты скрыпяць, трэскі ляцяць, сарокі трашчаць, гусі крычаць, сабакі брэшуць. Ідзе воўк:
— Дзедка, бабка, чаго вы плачаце?
— Як-жа нам ня плакаць? Была ў нас курачка-рабка. Нанесла курачка яечак поўны падпечак. Сабрала бабка яечкі ў чарапіцу ды паставіла на паліцу. Мышка бегла, хвосьцікам махнула, чарапіца ўпала, яечкі пабіліся. І воўк завыў.
Ідзе мядзьведзь:
— Воўк, чаго выеш?
— Як-жа мне ня выць? Жыў дзед, жыла бабка. Была ў іх курачка-рабка. Нанесла курачка яечак поўны падпечак. Сабрала бабка яечкі ў чарапіцу ды паставіла на паліцу. Мышка бегла, хвосьцікам махнула, чарапіца ўпала, яечкі пабіліся. Плача дзед, плача бабка, курачка кудахча, вароты скрыпяць, трэскі ляцяць, сарокі трашчаць, гусі крычаць, сабакі брэшуць... А я брахаць ня ўмею, дык і завыў. Выслухаў мядзьведзь казку і адарваў сабе хвост. Так з таго часу і жыве з куртатым хвастом.
Anasthy