З епістолярної спадщини О.М.Лазаревського_листи Г.Л.Берло.pdf

Неля Герасименко

З ЕПІСТОЛЯРНОЇ СПАДЩИНИ О. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО:

ЛИСТИ Г. Л. БЕРЛО

Одними з найважливіших джерел про життя і діяльність науковців, діячів

культури, політичного і громадського життя України, про історію країни і часу, в якому

вони жили, являються епістолярні джерела ∗ .

Незважаючи на суб’єктивний характер наведеної в них інформації, епістолярні

джерела, як результат творчої діяльності людини, розкривають її інтелектуальний світ,

індивідуальний життєвий досвід, взаємовідносини з іншими людьми й навколишнім

світом.

Відомий історик, археограф і громадський діяч Олександр Матвійович

Лазаревський високо оцінював інформаційний потенціал епістолярних джерел, які, на

його думку, сприяють розкриттю внутрішнього світу людей минулих віків. Він

опублікував велику кількість приватних листів, хронологічні межі яких охоплюють

ХVIII–XIX ст. Вчений здійснив значний внесок у розробку методики їх публікації 1 .

Серед опублікованих вченим епістолярних джерел знаходяться листи відомих

вчених О.М.Бодянського і М.І.Костомарова, адресовані безпосередньо йому 2 . Цими

листами була започаткована публікація епістолярної спадщини О.М.Лазаревського.

Ґрунтовне дослідження і публікація епістолярної спадщини вченого розпочалися у

20-рр. ХХ ст. під час підготовки і відзначення 25-річниці його смерті. У 1926 р. дочка

історика, К.Лазаревська, опублікувала листи до батька історика і археографа

О.М.Бодянського. Наступного року вийшла стаття етнографа Г. Житецького, в якій

опубліковано й досліджено листування О.М.Лазаревського і М.І.Костомарова 3 .

Велика збірка листів з епістолярної спадщини вченого побачила світ у 1927 р. у

другому томі “Українського археографічного збірника”. До нього увійшло листування

родини Лазаревських та листи Олександра Матвійовича до рідних і близьких,

листування з відомими вченими і громадськими діячами 4 .

Листи Олександра Матвійовича до історика, громадського діяча, відомого збирача

українських писемних пам’яток О.І.Ханенка опублікував у 1928 р. Б.Шевелів з

авторською передмовою і коментарями 5 .

Багато років вчені не публікували і не досліджували епістолярну спадщину

О.М.Лазаревського. Лише у 2001 р. були опубліковані листи історика В.О.Мякотіна до

Олександра Матвійовича із вступом та коментарями В.І.Воронова 6 .

У 2004 р. М.В.Семенцовим була опублікована збірка листів кубанського

фольклориста А.Д.Бигдая, до якої увійшов і його лист до О.М.Лазаревського 7 .

Незважаючи на зазначені публікації листів з епістолярної спадщини вченого,

значна їх кількість залишається неопублікованими. Серед них і листи Ганни Львівни

∗ До епістолярних джерел належать приватні листи. Службове, дипломатичне і комерційне листування

являється однією з форм діловодства. Див.: Эпистолология // Специальные исторические дисциплины. – К.,

1992. – С.307.

109

Берло, які Олександр Матвійович отримав у 1899 р. на схилі свого життя, коли йому

виповнилося 65 років.

Народився О.М.Лазаревський 8 червня 1834 р. (за ст.ст.) у с. Гирявка ∗

Чернігівської губернії, поблизу м. Конотопа у небагатій дворянській родині козацького

походження. Освіту він отримав у Конотопському повітовому училищі (1844–1846),

2-й Петербурзькій гімназії (1850–1854) і на історико-філологічному факультеті

Петербурзького університету (1854–1858), який він закінчив із ступенем кандидата 8 .

Після закінчення університету Олександр Матвійович рік працював у Петербурзі

на різних посадах: канцеляристом Санкт-Петербурзького губернського правління,

колезьким секретарем по відомству Міністерства народної освіти. З 1861 р. його

службова і громадська діяльність проходила в Україні і була пов’язана переважно з

ліберальними реформами, які проводилися в Російській імперії у 60–80 рр. ХІХ ст.

О.М.Лазаревський вважав їх великими і взяв безпосередню участь у реалізації

селянської та судової реформ, а також у діяльності земств 9 .

Завдяки наполегливій, невтомній праці, кришталевій чесності і непідкупності він

досяг значних успіхів на службі у судових органах як товариш (заступник) голови

Київського окружного суду та член Київської судової палати у чині статського радника.

За відмінну службу у судових органах його було нагороджено трьома царськими

орденами 10 .

Службову і громадську діяльність вчений успішно поєднував з науковою,

опублікувавши за життя більше 400 наукових праць з історії України. Своїми

дослідженнями, в основі яких була значна джерельна база, він здійснив поворот від

романтичного козакофільства до вивчення різних станів українського суспільства

ХVII–XIX ст., в чому мав цілий ряд послідовників.

О.М.Лазаревський започаткував дослідження соціально-економічної історії

Української козацької держави, яка існувала у другій половині ХVII–XVIII ст. Він

називав її Старою Малоросією, щоб відрізнити від території, яка під назвою

“Малоросія” у ХІХ ст. стала невід’ємною частиною Російської імперії.

Вчений опублікував велику кількість актових документів, мемуарів, епістолярію,

літописів, матеріалів сімейних архівів та історико-статистичних документів, ввівши їх

до наукового обігу, розширивши джерельну базу вивчення історії України. Він

розробив методичні засади практичної археографії, постійно вдосконалював правила

публікації документів, приділяючи велику увагу критичній оцінці документальних

джерел.

Олександр Матвійович започаткував дослідження в Україні таких спеціальних

історичних дисциплін, як бібліографія, історіографія, дипломатика та сфрагістика,

продовжив вивчення проблем генеалогії, розробивши критичний підхід до оцінки

родовідних легенд ∗∗ .

∗ Тепер це село перейменоване у Шевченкове і знаходиться у Конотопському районі Сумської області.

∗∗ Про життя, наукову і громадську діяльність О.М.Лазаревського більш докладно див.: Олександр Матвійович

Лазаревський. 1834–1902. Матеріали до біобібліографії. – К., 1994. – С.23–26, 55–78; Воронов В.І. Місце

О.М.Лазаревського в українському історіографічному процесі // Осягнення історії. – Зб. праць на пошану проф.

М.П.Ковальського. – Острог–Нью–Йорк, 1999. – С.211–228; Герасименко Н.О. Подвижник історичної науки

О.М.Лазаревський // Український історичний журнал. – 2004. – №4. – С.90–102; №5. – С.16–35.

110

Проблемам генеалогії вчений присвятив значну кількість праць. Це, насамперед,

“Очерки старейших дворянских родов Черниговской губернии”, а також серії нарисів

під загальною назвою “Очерки малороссийских фамилий” і “Люди Старой

Малороссии” 11 .

У своїх історико-генеалогічних дослідженнях вчений прагнув до всебічного і

об’єктивного висвітлення діяльності козацької старшини на основі наявних

документальних джерел. Він не вважав ці дані остаточними: вони повинні

доповнюватися дослідниками чи нащадками родів козацької старшини новими

документальними матеріалами, що дають можливість більш об’єктивно оцінити

діяльність козацької старшини. Про це він писав у 1879 р. у листі до історика

Г.Милорадовича: “…был бы очень рад если бы потомки моих героев дополняли мои

очерки сведениями из семейных архивов, которые за редкими исключениями остаются

для меня неизвестными” 12 .

Значну увагу приділяв вчений критичному аналізу документів, які нащадки

козацької старшини відповідно до царської “Грамоти на права, вольности и

преимущества благородного российского дворянства”, виданої 21 квітня 1785 р.,

представляли на доказ своїх прав на російське дворянство. У своєму прагненні довести

древність і благородство свого роду вони не гребували підробкою документів.

О.М.Лазаревський зазначав, що підробок “исторических документов ради корысти в

Малороссии было множество. Сочинялись они главным образом в конце ХVIII в. для

доказательства дворянства” 13 .

Опубліковані вченим історико-генеалогічні розвідки, які висвітлювали діяльність

деяких представників козацької старшини у непривабливому світлі, викриття ним

сфальсифікованих документів нащадків козацької старшини, викликали у них

негативну реакцію. У листі до Г.Милорадовича від 26 жовтня 1890 р. Лазаревський

писав: “Покойный Галаган пять лет не говорил со мною за сведения о его предке.”

Пізніше Галаган сам почав розмову з Олександром Матвійовичем і відверто заявив, що

“фактов противного представить не может”. А “без фактов, – як зазначав учений у

згаданому листі, – могу лишь пожимать плечами” 14 .

За змістом матеріалу до історико–генеалогічних розвідок певною мірою можна

віднести і статтю О.М.Лазаревського про рід Берлів, опубліковану у 1899 р. у журналі

“Киевская старина”. Вона являє собою публікацію документа під назвою “Духовное

завещание переяславского судьи Ивана Берла. 1717 г.” з грунтовною авторською

передмовою і короткими коментарями 15 .

У “Передмові” вчений провів історико-генеалогічне дослідження роду Берлів і

проаналізував їх родовідну легенду, зазначивши при цьому, що деякі представники

козацької старшини на підтвердження “благородного” походження своїх предків не

обмежувалися лише гетьманськими універсалами або іншими документами козацької

доби, а розпочинали свої родоводи навіть від “римлян” 16 .

На підтвердження своєї думки Олександр Матвійович навів цитату з родовідної

легенди Берлів, в якій з посиланням на польських істориків зазначалося, що герб їх

роду, на якому зображено зубра, походить від римлян. У 155 р. цей герб потрапив у

Валахію, де став фамільним гербом знатних сімей. У легенді наведені також дані про

виникнення прізвища Берлів і про “благородне” походження їх роду. Йшлося про

111

врятування одним із воїнів волоського господаря Тимши, який прийшов на допомогу

польському війську у 1440 р. під час польсько-турецької війни, польського короля у

битві під Белградом. За це воїн був нагороджений золотим берлом (скіпетром), отримав

прізвище Берла, а також польське шляхетство і рицарство 17 .

У родоводі Берлів були названі відомі особи з їх роду, які займали поважні посади

у Великому князівстві Литовському, Речі Посполитій і в Українській козацькій державі.

О.М.Лазаревський, володіючи частиною архіву Берлів, встановив значні неточності і

фальсифікації у їх родовідній легенді, тому зазначив, що нащадки роду, коли складали

родовід “многое уже забыли из жизни своих “дедов”, а о многом не хотели

вспоминать” 18 .

У “Передмові” вчений проаналізував духівницю Івана Берла, вороньківського

сотника (1696–1706) та переяславського полкового судді (1707–1711), і використав її в

історико–генеалогічному дослідженні роду Берлів, приділивши значну увагу життю та

діяльності найвідомішого з їх роду – переяславського та бориспільського єпископа

Арсенія Берла.

Відзначивши внесок єпископа у заснування Переяславського духовного училища,

Олександр Матвійович зазначив при цьому, що частину своїх коштів Арсеній Берло

віддав не на справи єпархії, яку очолював, а на придбання церковного начиння, яке

подарував Києво-Печерській лаврі. Крім того, у 1741 р. він пожертвував на позолоту

лаврської дзвіниці тисячу червінців, значну на той час суму, що свідчило про немалі

прибутки єпископа навіть у небагатій Переяславській єпархії, а також про значно

більше піклування його про лавру, ніж про потреби власної єпархії 19 .

До такого висновку вчений прийшов на підставі свідчення П.Левицького,

дослідника історії Переяславського духовного училища та семінарії, який зазначав, що

єпископ і монастир не могли утримувати семінарію власним коштом. Тому Арсеній

Берло обклав церкви і духовенство податками на її користь 20 .

Стаття О.М.Лазаревського викликала неоднозначну реакцію у нащадків роду.

Представниця цього роду, Ганна Львівна Берло, 10 січня 1899 р. написала вченому

листа. Про авторку листа відомо небагато. Народилася вона 5 вересня (за ст.ст.)

1859 р. у м.Воронькові Переяславського повіту Полтавської губернії ∗ . Батько її Лев

Антонович, належав до козацько-старшинського роду Берлів. У спадок він отримав сто

десятин ∗∗ землі у м.Воронькові, гай, садибу з будинком і садом. Навчався у 2-й

київській гімназії. Одружившись, він з сім’єю проживав спочатку у м.Воронькові, а

потім вони переїхали до м.Кременчуга, де Лев Антонович помер у 28 років від

туберкульозу. Його вдова з дочкою і сином повернулася до м.Воронькова, де незабаром

удруге вийшла заміж за вороньківського поповича Г.П.Міщенка 21 .

У 1868 р., коли Г.Л.Берло виповнилося 9 років, її відвезли до Бориспільського

пансіону фон-Кремера, де вона готувалася до вступу у гімназію. Незабутні враження в

той час справили на неї відвідини пансіону відомим вченим і громадським діячем

∗ Нині це село Бориспільського району Київської області.

∗∗ У ХІХ ст. в Російській імперії десятина дорівнювала 1,09254 гектара. – Див.: Шостьин Н.А. Очерки истории

русской метрологии. – М., 1975. – С.174.

112

П.П.Чубинським, який, гуртуючи дітей, організовував вистави та інші культурно–

масові заходи 22 .

У серпні 1870 р. мати відвезла Г.Л.Берло до Києва, де вона склала вступні іспити

до 2 класу Міністерської гімназії і стала в ній однією з кращих учениць. Гімназію вона

закінчила у 1876 р. із золотою медаллю 23 .

Того року в гімназії звільнилася посада класної дами і дирекція запропонувала її

Ганні Львівні. Дівчина мріяла навчатися далі на медичних курсах, але через складні

матеріальні труднощі, пов’язані зі смертю матері і втратою маєтності у м.Воронькові,

змушена була погодитися на пропозицію дирекції. Через два роки, у вересні 1878 р.,

вона вже працювала у гімназії на посаді вчительки російської мови. Крім того, Ганна

Львівна підробляла ще й приватними уроками 24 .

З 1881 по 1904 рр. Г.Л.Берло за сумісництвом працювала також у приватній

гімназії В.М.Ващенко-Захарченко (згодом О.Т.Дучинської). До своєї роботи вона

ставилася відповідально, займалася самоосвітою, постійно вдосконалювала свої знання.

Ганна Львівна відвідувала публічні лекції професорів М.П.Дашкевича з історії

французької, німецької та англійської літератури, В.М.Малініна з історії російської

мови та літератури. Володіючи російською, українською та польською мовами вона

почала вивчати також англійську та італійську 25 .

Г.Л.Берло давно цікавилася історією свого роду і збирала матеріали про одного з

найвідоміших його представників – переяславського і бориспільського єпископа

Арсенія Берла. У 1902 р. вона завершила своє дослідження про єпископа. Проте того ж

року застудилася і захворіла на плеврит. За порадою лікарів вона виїхала на лікування

за кордон – до Австрії та Німеччини. Під час її перебування за кордоном на засіданні

історичного товариства Нестора-Літописця було прийнято рішення про оголошення 20

квітня 1903 р. доповіді Ганни Львівни “Арсений Берло-епископ Переяславский и

Бориспольский”. За відсутності доповідача доповідь на засіданні товариства зачитав

В.І.Щербина 26 .

Члени товариства висловили ряд критичних зауважень, виявили фактичні

помилки і значні недоліки у праці, що змусило Г.Л.Берло доопрацьовувати її. У цьому

їй допоміг професор С.Г.Голубєв, за що вона висловила йому щиру подяку у праці, яка

була опублікована у 1903 р. у виданні товариства – “Чтениях в историческом обществе

Нестора-Летописца”. У наступному 1904 р. вона вийшла окремим виданням 27 .

У розвідці про єпископа Арсенія Ганна Львівна використала і працю

О.М.Лазаревського “Из семейной хроники Берлов” з посиланням на неї, без будь-яких

критичних зауважень. Лише цитуючи родовідну легенду Берлів авторка опустила той

текст, де наведено відомості про походження герба роду від римлян. А навівши

відомості про польське шляхетство Берлів, зазначила лише, що не береться судити про

достовірність цих відомостей 28 .

У 1904 р. стан здоров’я Ганни Львівни погіршився. Хвороба прогресувала. До неї

приєдналися туберкульоз і хвороба серця. Це змусило її залишити роботу за

сумісництвом у гімназії Дучинської. Проте, вона погодилася на пропозицію дирекції

Міністерської гімназії, де продовжувала працювати, підготувати підручник з російської

граматики. Підручник було підготовлено і Г.Л.Берло отримала на його видання 300

рублів субсидії 29 .

113

Plik z chomika:

Inne pliki z tego folderu:

Inne foldery tego chomika: