3-berezen-kviten-za-2010.pdf

Рік XIV, Число 3–4 (149–150)

Березень– Квітень, 2010

Олександр Мотиль, Галя Койнаш:

Султанат для Малоросії

Олександр Зайцев:

Міти війни

та війна мітів

Сергій Мирний:

Подолати Чорнобиль

Григорій Грабович:

Націоналізований

Шевченко

Леонід Грабовський:

Розчислена гармонія

Євген Сверстюк,

Герта Мюлєр:

Клаптик свободи

Тимоті Снайдер, Зенон Когут, Іван Химка,

Володимир Кулик, Андрій Портнов:

Бандера як проблема

INDEKS 33909

Історія та ідентичність невичерпно цікаві

Інтерв’ю з Аскольдом Мельничуком

яка перебуває в мирі чи війні. Вони

ростуть або в багатстві, або в злиднях,

або десь посередині. І водночас вони

мають у собі щось, що начебто не

залежить від оточення, від причин та

умов. Що це? Конфлікт, або зіткнення,

або взаємодія між внутрішнім «я» та

зовнішніми обставинами створює те,

що ми називаємо характером.

Моя власна ідентичність включала

поняття Україна, Голод, Голокост,

а також увесь достаток і багатство

НьюДжерсі другої половини два

дцятого століття, яке

просочується у двадцять

перше. Кожне поняття

у попередньому реченні

можна поєднати у тисячу

способів, і письменництво

дозволяє мені виконувати

хімічні експерименти, ви

користовуючи ці поняття

як складники.

Аскольд Мельничук , американський письменник українського

походження, автор творів «Що сказано» («What Is Told»), «Посланець

померлих» («Ambassador of the Dead») та нещодавно опублікованого

у видавництві Graywolf Press роману «Будинок вдів» («The House of

Widows»), є одним із провідних американських прозаїків. «Жвавий,

ліричний стиль і привабливий оповідач надає “Будинкові вдів”

чарівности, – каже про нову книжку Джумпа Лагірі. – Це непересічна

історія – син, шукаючи розгадки батькового самогубства, піднімає

пласти сімейної історії, що перебували в затінку проблем нового

світу».

Інтерв’ю з письменником провів Олександр Мотиль , професор

Ратґерського університету у НьюДжерсі, автор кількох наукових

книжок і двох романів.

Це надзвичайно високі моральні

вимоги.

– Я знаю. Звісно, всі ми маємо «по

м’якшувальні обставини». Ми дбаємо

про власні життя. Скільки ризику

повинен брати на себе свідок? А про

який, власне, ризик ми говорили?

Ваш останній роман «Будинок вдів»,

як тільки з’явився, зразу зібрав

величезну кількість відгуків... Роз

кажіть, як виник задум.

час книжкового туру Німеччиною та

Австрією, де представляв переклад

свого першого роману. У Штутґарті

після вечорачитання, де було до

волі мало відвідувачів, ми пішли

вечеряти. Серед нас була молода

жінка з Карибів, яка розповіла, що

працює з розміщеними у Штутґарті

американськими солдатами, які були

дезертирами або намагалися дістати

статус відмовника з ідеологічних мір

кувань, щоб уникнути участи у вій

ськових операціях в Іраку. Вдатися

до цього засобу намагалися близько

восьми тисяч молодих американських

чоловіків та жінок у різних частинах

світу. Раніше я про таке не чув. По

вернувшися до Штатів, я говорив

про це з видатним американським

істориком Говардом Зином, і той

сказав, що про саме явище чув, але

надійних кількісних оцінок його не має.

Підрахунок убитих – це не єдине, чого

уникає наша армія. Це було невдовзі

після того, як почався скандал довкола

в’язниці Абу Ґрейб і стало відомо

про випадки жорстокого поводження

наших солдатів на базі у Фалуджі.

Знову я почав думати про сенс

цього – не про самі жорстокості чи

дезертирство, що зачіпають доволі

різні моральні питання, – а про те,

що означало знати, одержати певну

інформацію про військові злочини.

Яку відповідальність ніс звичайний,

не надто причетний громадянин? Кому

він був насамперед відданий, перед ким

відповідальний? Чи повинен громадянин

допомагати своєму урядові приховувати

правду про воєнні злочини? Що доброго

могло би бути з того, щоби розповісти

про це всьому світові? Кому це могло

би допомогти? Кому зашкодити?

Який висновок ви зробили

з цих експериментів?

– «Будинок вдів» має подвійне коріння.

Головний задум цього роману при

йшов до мене, коли я читав спогади

літературного критика Юрія Луцького

«На перехресті». Там Луцький роз

повідає про те, як він, служивши

у британській армії перекладачем,

у Бравншвейґу, в Німеччині, брав

участь у допитах совєтських військо

вополонених і дезертирів.

Солдати переважно співпрацювали

з британцями, бо сподівалися, що їм

дозволять перебратися на Захід. Але

британці, отримавши всю можливу

інформацію, повертали цих солдатів

совєтам. Багатьох із них пізніше було

страчено або заслано до таборів. І

Луцький, якого початок війни застав в

Англії, опинився в морально нестерпній

ситуації учасника цього сумнівного

проєкту. Він знав, що відправляє ба

гатьох своїх співвітчизників на певну

загибель, і намагався пояснити це

своїм зверхникам, але марно. Один із

розділів «Будинку вдів» має епіграфом

речення із книжки Юрія Луцького: «Чи

був я абсолютно нездатним припинити

цей жахливий плин людських життів?

Спочатку здавалося, що так...».

Ця оповідь у його спогадах займає

один або два абзаци, але вона не йшла

мені з голови. Я намагався уявити, як

усе це мав сприймати дев’ятнадцяти

чи двадцятирічний хлопчина, чийого

батька вже заарештувала совєтська

влада, яким безпорадним він мав по

чуватися.

Хай там що, через роки після

того, як я прочитав цю історію, я

розпочав роботу над книжкою про

чоловіка, який мав подібний досвід

і який зрештою вчинив самогубство

під впливом усього того, що скоїлося

через його юнацьку зраду. Розділ,

де викладено погляд британського

солдатаукраїнця, я написав протягом

короткого часу післяобідньої роботи.

Для мене це нетипово, я зазвичай

переписую дуже багато разів і належу

до тієї категорії письменників, які

«витискають» із себе слова. Але я

втішаю себе тим, що те саме казав про

себе мій літературний кумир Ґюстав

Фльобер.

Інший моральний аспект моєї книж

ки я осягнув пізніше через роки, під

– Те, що я дізнався, є ве

ликою мірою очевидним:

що ці елементи взаємодіють

порізному у кожній люди

ні, що в деяких випадках

люди мають досить багато

спільного, щоби визнати

свою належність до певної

групи, і водночас достатньо

відмінного, щоби жодне

узагальнення про певну

групу не було цілком правдивим і

послідовним. Там, де соціолог чи

навіть історик прагнули б окреслити

й наголосити загальні тенденції та

широкі категорії, прозаїк, як і поет,

воліє натомість потверджувати свою

претензію на істину подробицями.

Творячи своїх героїв, я знаю, що вони

не представляють нікого, крім самих

себе.

Знаєте, я виростав у Сполучених

Штатах, коли певні узагальнення про

українців були звичною справою і в

медіях, і в школах. Вони злостили мене

так само, як і узагальнення про афро

чи латиноамериканців, а можливо, ще

й більше, тому що я природно почу

вався об’єктом цих часто огидних сте

реотипів. З іншого боку, щоби читачі

вважали персонажів цікавими або прав

доподібними, вони мають знайти в цих

вигаданих особах якусь частку себе.

Мушу зізнатися, що нині я люблю

читати історію не менше, а чи й біль

ше, ніж художню літературу. Добре на

писана історична праця часто нагадує

мені, що між небом та землею є багато

чого недоступного нашим філософам,

і що наша уява мусить напружено

працювати, щоби мати шанс осягнути

складність «реальности».

Аскольд Мельничук

У цьому контексті я пригадав

вислів «добропорядні німці», який

досить поширений, щоби стати назвою

популярного фільму і який є іронічним

натяком на мовчазну співучасть пере

січного громадянина у злочинній

поведінці влади. Чи не опинилися

раптом у цьому становищі ми самі,

американці?

З цього випливало дуже багатого

інших запитань. Наприклад, чи не є

«злочинність» поняттям відносним,

окресленим соціяльними інститутами,

судами та урядом? Чи, може, була

глибша, тривкіша моральна основа для

того, щоби ставити це питання?

Як письменник відповідає на ці мо

ральні питання?

– Письменницький спосіб дослідження

цих питань полягає в тому, щоби

спостерігати поведінку своїх літера

турних героїв, вивчати, як вони діють

у конкретних обставинах, у яких

вони опиняються. Як зауважив пись

менник Джон Ґарднер, художня літе

ратура є дуже давнім способом ду

мання. Розповідання історій – це не

просто спосіб проводити час, а інший

спосіб намагатися зрозуміти, що люди

вкладають у саме поняття часу.

Які відповіді ви знайшли?

– Як я вже казав, я цікавився позицією

середнього громадянина, а не людини,

яка сама чинить звірства, тому що

це та становище, в якому, на мою

думку, опиняються багато з нас. Ми

читали та чули багато розповідей про

дії, що їх, за нормальних обставин,

ми ніколи не могли би підтримати.

Чи маємо ми моральний обов’язок

зробити все можливе, щоби про них

довідалися інші? Я уявляв, як то воно

було знати про Голодомор чи Голокост

тоді, коли вони відбувалися. Чи ж не

була кожна чесна людина, яка мала

закриту інформацію про ці злочини

проти людства, абсолютно зобов’язана

щось робити?

А як ви пишете ваші романи? Чи

ви маєте ясний обрис у голові, ко

ли починаєте, чи тільки загальне

уявлення про сюжет, напрямок роз

витку подій, героя?

Крім моралі, всі ваші романи до

сліджують історію та ідентичність –

особливо українську історію та

ідентичність. Важко не зробити ви

сновку, що ці питання для вас дуже

емоційно та духовно важливі.

– Образ, ідея і/або персонаж заро

джуються десь у моїй свідомості. Іноді

насінина потрапляє на родючий ґрунт

і швидко переростає в історію, а іноді

процес дозрівання може забирати

цілі роки. Чи знаєте ви, що насінина

амариліса, завбільшки з десятицентову

монетку, потребує сім років, щоби

стати цибулиною, яку продають у

– Історія та ідентичність невичерпно

цікаві. Про них можна, зокрема, думати

з погляду причини та наслідку. Дитина

народжується в обставинах, які не

вона створила. Їй дають ім’я мати й

батько, які мають своє минуле, що

тяжіє над ними. Вони живуть у країні,

Переклав з англійської Ярослав Кулик.

Змiст

2010

2 Олександр Мотиль. Контрреволюція Януковича

Видавництво • Часопис

5 Галя Койнаш. Демократія-шоу

Дискусія:

8 Тимоті Снайдер. Фашистський герой у демократичному Києві

10 Зенон Когут – Іван Химка Україністи та Бандера: розбіжні погляди

13 Володимир Кулик. Неуникний Бандера

14 Андрій Портнов. Контекстуалізація Степана Бандери

16 Олександр Зайцев. Війна мітів про війну в сучасній Україні

18 Сергій Мирний. Чорнобиль як інфо-травма

23 Оксана Юркова. Наука атестованих кадрів

Володимир Кулик

Дискурс українських медій:

ідентичності, ідеології, владні стосунки

Монографію знаного київського медія-аналітика,

етнополітолога та дослідника ідеологій, члена

редколеґії «Критики» Володимира Кулика з

Інституту політичних та етнонаціональних до-

сліджень НАН України видано за сприяння

Українського наукового інституту Гарвардського

університету. Зіперте головно на теоретичних

засадах Нормана Фейрклафа дослідження україн-

ського медійного дискурсу переважно середини

1990-х – середини 2000-х років (себто «кучмівського

десятиліття») вирізняється на тлі загалом мало

розвиненої в Україні дискурсології насамперед

методологічно: автор не тільки послідовно наголошує

соціополітологічні аспекти аналізу (на відміну

від дещо поширенішого лінґвістичного підходу),

але й намагається якнайвичерпніше, «корпусно»,

обстежити обраний матеріял, завдяки чому ті чи

ті спостереження та висновки, а головне – самі

уявлення про медійний дискус і його конкретні

ознаки набувають коректного, строго наукового

характеру, а не правлять за цитати-ілюстрації до

наперед винклих дослідницьких інтуїцій.

Вісім розділів майже 700-сторінкової роз-

відки утворюють три частини: 1) «теоретично-

методологічну»: загальне поняття про дискурс та

ідеологію, гегемонію, знання, класифікацію, здо-

ровий глузд, норму та нормальність тощо, а також

історія питання й огляд наявних моделей дискурс-

аналізу; загальне уявлення про медії яко комунікацію

та суспільну інституцію, механізми їхнього впливу

на авдиторію, методи аналізу медійного дис-

курсу тощо, 2) «історико-соціологічну»: огляд

постсовєтської специфіки медій в Україні, їхніх

узаємин із авдиторією, бізнесом і політикою,

жанрово-тематичної структури українського

медійного дискурсу, його ролі у формуванні

національної та наднаціональної ідентичностей

тощо та 3) «предметну», що містить чотири

конкретні «кейси»: аналіз механізмів творення

ідентичности – на прикладі дискурсу про вибори;

аналіз вироблення знання про владу, суспільство

та нормальну реальність і висвітлення засадничого

есенціялізму в уявленнях про себе та інших – на

прикладі дискурсу про перепис; аналіз нормалізації

амбівалентности й іґнорування різноманітности,

кшталтування [мовних] ідеологій і формування

ідеологічного центризму – на прикладі дискурсу про

мову та мововжиток; аналіз творення нормальности

та ненормальности, феномену моральних панік

і дискурсивних криз – на прикладі дискурсу про

правописну реформу.

Завершує синтезу стисле зіставлення медія-

простору за Кучми та Ющенка й окреслення

перспектив його розвитку. Видання споряджено

детальним науковим апаратом – зокрема розлогою

бібліографією та докладним дворівневим предмет-

ним покажчиком.

26 Олексій Радинський. Культурократія та бюрологія

29 Григорій Грабович. Шевченко у критиці Євгена Маланюка

35 Євген Сверстюк. «Система радянських координат»

37 Алла Загайкевич. Таємничий концерт

39 Леонід Грабовський. Мій метод

44 Марк Бєлорусець, Катерина Міщенко. Маніфест спогадів

45 Герта Мюлєр. Кожне слово знає щось про порочне коло

2 обкл. Історія та ідентичність невичерпно цікаві

Інтерв’ю Олександра Мотиля з Аскольдом Мельничуком

48 Summary

www.krytyka.com

Автори

ОЛЕКСАНДР МОТИЛЬ (Alexander J. Motyl)

професор політології Ратґерського університету у Ньюарку (Нью-Джерcі),

письменник, автор двох романів і шести наукових книжок, українською

в «Критиці» вийшла монографія «Підсумки імперій: занепад, розпад і

відродження» (2009).

ГАЛЯ КОЙНАШ

педагог, перекладачка, публіцистка, дописує в українській мережевій

періодиці на правозахисну тематику, з питань свободи слова, суспільної

толерантности, публічних дискурсів, історичної пам’яті, медійних

маніпуляцій.

історії України НАН України. 1936–2006» (2006), готує монографію про совєтизацію

історичної науки в Україні у 1930-х роках.

ОЛЕКСІЙ РАДИНСЬКИЙ

аспірант катедри культурології Києво-могилянської академії, співпрацівник

Науково-дослідного центру візуальної культури при НаУКМА, редактор газети

«Сковорода». Критик, кінознавець, дослідник теорії мистецтва, історії совєтських

естетичних практик і теорій, творчости Дзиґи Вєртова, Бориса Михайлова, Кіри

Муратової та інших.

ГРИГОРІЙ ГРАБОВИЧ

літературознавець, професор Гарвардського університету, головний редактор

часопису «Критика».

ЄВГЕН СВЕРСТЮК

правозахисник, літератор, редактор газети «Наша віра». За комуністичного режиму –

дисидент і багаторічний в’язень сумління. Живе та працює в Києві.

АЛЛА ЗАГАЙКЕВИЧ

композиторка, авторка численних камерних, симфонічних і оперних творів,

зокрема на слова Миколи Воробйова, Лишеги, Маяковського, Рильке, Сковороди,

електронної музики для авдіо- та відеоінсталяцій, кіномузики, а також музикознавчих

статтей. Членкиня Національної спілки композиторів, викладає на катедрі музично-

інформаційних технологій Національної музичної академії України.

ЛЕОНІД ГРАБОВСЬКИЙ

композитор, автор близько 70 камерних, симфонічних та вокальних творів, зокрема

трьох симфоній, двох опер-буфа, кількох концертів, кантат, квартетів тощо,

співзасновник групи «Київський аванґард» на поч. 1960-х років, теоретик музичного

мистецтва, перекладач. Член Національної спілки композиторів. Живе та працює в

Джерзі-ситі, США.

МАРК БЄЛОРУСЕЦЬ

перекладач на російську мову німецької й австрійської літератури, зокрема

німецькомовних поетів Буковини та Румунії, співупорядник ґрунтовного російського

видання поезій, прози та листів Пауля Целяна (Москва, 2008), автор перекладів із

Ґюнтера Айха, Роберта Музиля, Ґеорґа Тракля, Манеса Шпербера та інших; переклав

кілька оповідань і промов Герти Мюлєр. Лавреат премії Андрєя Бєлого (2008) та

премії Австрійської республіки для перекладачів (1998). Живе та працює в Києві

КАТЕРИНА МІЩЕНКО

філолог-германіст, перекладачка, критик. Досліджує історію німецької літератури

XX століття, викладає в Київському національному лінґвістичному університеті.

Співредакторка літературного онлайн-журналу та літературно-мистецької газети

«ПРОSTORY»; перекладає оповідання та есеї Герти Мюлєр.

ГЕРТА МЮЛЄР (Herta Müller)

німецька письменниця й активістка, лавреатка Нобелівської премії за 2009 рік,

а також премій імені Гайнриха Кляйста, Франца Кафки, Йозефа Бройтбаха,

Дублінської літературної премії (IMPAC) тощо, членкиня Німецької академії

мовознавства і літературознавства. 1987 року еміґрувала з Румунії в Німеччину

під тиском комуністичного режиму. Авторка шести романів, книжки поезій,

15 збірок малої прози й есеїстики. Остання книжка (у співавторстві з Оскаром

Пастіором) – роман «Atemschaukel» (Мюнхен, 2009). Живе та працює в Берліні,

викладає літературу у Вільному університеті.

ТИМОТІ СНАЙДЕР (Timothy D. Snyder)

професор Єйлського університету, дослідник проблем модерного

націоналізму, марксизму та історії Центрально-Східної Европи. Остання

книжка – «Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin» (Basic Books,

у друці).

ВОЛОДИМИР КУЛИК

політолог, науковий працівник Інституту політичних і етнонаціональних

досліджень НАН України. Остання книжка – «Дискурс українських медій.

Ідентичності, ідеології, владні відносини» (Київ: Критика, 2010).

АНДРІЙ ПОРТНОВ

кандидат історичних наук, редактор часопису «Україна Модерна»,

гостьовий викладач Університету Гельсинки. Остання книжка –

«Упражнения с историей по-украински» (Москва: ОГИ, 2010); цього

року «Критика» видасть у світ його дослідження з історії еміґраційної,

підсовєтської та сучасної української історіографії «Бійці за історію».

ОЛЕКСАНДР ЗАЙЦЕВ

історик, завідувач катедри нової та новітньої історії України Українського

католицького університету, досліджує політичну історію Західної

України міжвоєнного періоду, автор низки статтей з історії інтеґрального

націоналізму, парламентської діяльности українських партій, співавтор

кількох підручників з історії України. Живе та працює у Львові.

СЕРГІЙ МИРНИЙ

письменник, сценарист, еколог, у 1986 році – учасник ліквідації наслідків

аварії на ЧАЕС, дослідник чорнобильської проблематики, автор монографії

«Chernobyl Liquidators’ Health as a Psycho-Social Trauma» (Budapest,

2001), документального роману «Живая сила (Чернобыльские байки)»

(Москва, 2009), співавтор збірника «Травма:пункты» (Москва, 2009),

університетського підручника «Environmental History of the USSR and

post-USSR» (Cambridge University Press, у друці). Живе в Києві.

ОКСАНА ЮРКОВА

кандидат історичних наук, старший науковий працівник Інституту історії

України НАН України, фахівець із проблем української іконографії та

історіографії XX століття. Співавторка й упорядниця видання «Інститут

2010 року «Критика»

виходить у світ за фінансової

підтримки Міжнародного

фонду «Відродження»

в рамках Антикризової

гуманітарної програми

Редакційна колеґія:

Юрій Андрухович, Боґумiла Бердиховська,

Ярослав Грицак, Володимир Кулик, Олександр Мотиль,

Сергій Плохій, Юрко Прохасько, Микола Рябчук,

Олександр Савченко, Олексій Толочко,

Юрій Шаповал

Головний редактор

Григорій Грабович

Відповідальний редактор

Андрій Мокроусов

Редактор інтернет-проєкту

Олег Коцюба

Березень–Квітень, 2010

Контрреволюція Януковича

яка 2009 року була заступницею

голови Комітету Верховної Ради з

питань економічної політики. Чимало

сподівань покладають також на Сергія

Тігіпка. Щоправда, не зрозуміло, як

той Комітет мав би впроваджувати

свої реформи і співпрацювати з дво-

ма некомпетентними міністрами.

Зате зрозумілим є первісний задум

щодо Комітету: перемішавши кіль-

кох справжніх фахівців із купою по-

літичних висуванців, загальним числом

26 чоловік, перетворити його на базар

і домогтися, щоб кожна вироблена

тут добра ідея тільки на папері й

залишалася. Тігіпко заявив, що вийде

бування Чорноморського флоту РФ

у Криму. Багато українців побачили

в цьому останній штрих свідомих

антиукраїнських провокацій.

Олександр Мотиль

Далі, всупереч Януковичевим

передвиборним обіцянкам призначити

уряд професіоналів і поміркованих

реформаторів, коаліція вчинила точно

навпаки, призначивши в уряд нездар,

консерваторів і радикалів. Прем’єром

став Януковичів щирий друг Микола

Азаров, 63-річний бюрократ, який на

початку 90-х уславився нищівними

податковими ставками, потуранням

урядовій корупції та ворожістю до

малого бізнесу. В уряд Азарова при-

значено 29 міністрів – на чотирьох

Крихкість султанізму

З обранням Віктора Януковича на

посаду президента 7 лютого 2010 ро-

ку Україна офіційно полишила «по-

маранчеву» еру, окреслену п’ятирічним

правлінням Віктора Ющенка. 60-річний

Янукович, постраховище народного

зрушення 2004 року, відомого як

Помаранчева революція, повернувся

на політичну сцену, перетворившись

із «колишнього» політика, яким він

видавався у 2005 році, на очільника

держави в 2010-му. Він одразу за-

хопив владні важелі, поставив на

керівні посади своїх підлабузників

і позбувся більшости культурних

набутків Ющенкового президентства.

Також Янукович оголосив, що, збе-

рігаючи курс на евроінтеґрацію і

розвиваючи добрі стосунки із

США, він прагнутиме поліпшувати

відносини з Росією. Прихильники

Януковича підтримують захоплення

влади й розворот у бік Москви,

але чимала частина українського

суспільства занепокоїлася. Деякі

критики стривожені поверненням до

радянського типу правління, інші пе-

редбачають перетворення України на

російського васала, натомість треті

пророкують Януковичеві такий самий

крах, як і Ющенкові.

П олітичні наміри Януковича з’ясу-

валися вже за кілька тижнів його

президентства. Він має намір скон-

центрувати в своїх руках стільки

влади, скільки вдасться. Критики

говорять про повернення до брєж-

нєвського СРСР або про рух у бік

путінської Росії. Про причини такого

централізаційного курсу можна тіль-

ки здогадуватися. Деякі українці

говорять про Януковича як про ти-

пового політика радянської ери, що

загартувався в донбаському безладі й

тепер просто зберігає вірність своїй

політичній природі. Інші вказують на

два його юначих тюремних ув’язнення

за хуліганство і припускають, що він

як був головорізом, так і залишився.

Натомість його прихильники вважають,

що Янукович діє відповідно до того

хаосу, який йому дістався в спадок

від Ющенка.

Однак унаочнилися дві речі.

По-перше, Януковичеві вдалося пе-

ребрати навіть більше влади, ніж

квазиавторитарному Леонідові Кучмі,

чиї зловживання спричинили спалах

Помаранчевої революції. По-друге,

Янукович безцеремонно знехтував

власні передвиборчі гасла, що пред-

ставляли його як европейського по-

літика. Цей другий факт особливо

важливий, бо ставить питання довіри.

Протягом передвиборчої кампанії

Янукович наполягав, що йому

можна довіряти як професійному,

компетентному, поміркованому й

демократичному політикові. З огляду

на зневагу, з якою більшість українців

ставилися до урядування Ющенка,

Януковичеві, щоб отримати їхню

підтримку чи бодай нейтралітет, було

досить хоч мінімально вдавати ці

чотири риси. Натомість він уже за

кілька тижнів президентства при-

мудрився виглядати ще гірше, ніж

Ющенко.

На сьогодні виглядає, що Янукович

творить політичну систему, схожу на

колесо, де віссю є він сам, а спицями –

підпорядковані безпосередньо йому

ключові посадовці. Багато хто з них –

політики з Донбасу з дуже малим

досвідом самостійного ухвалення

рішень, вони не мають звички до

демократичних процедур і навичок,

потрібних на те, щоб управляти склад-

ними суспільними, політичними та

економічними механізмами. Патрон-

Янукович роздає їм привілеї, надає

доступ до влади й особисто наглядає за

їхньою роботою. Логічним кінцем такої

системи мало би бути перетворення

у неофеодальний режим із одним

сюзереном, що возсідає над колом

послужливих васалів.

Цей султанський режим не може

бути стабільним через низку як за-

гальних, так і суто українських чин-

ників.

По-перше, персоналістський ре-

жим є антитезою до стабільної ін-

ституційованої держави. Султанізм

міг не становити проблеми для серед-

ньовічної феодальної держави з при-

мітивною селянською економікою та

неграмотним суспільством, але він

Контрреволюція Януковича

Я нукович переміг із дуже незначною

перевагою, тому багато хто очікував

від нього обережних і неквапних кроків

та м’якого правління. Спочатку так і

було. Коли 3 березня його прибічники

у Верховній Раді відправили у від-

ставку уряд Тимошенко, вони мали

за 30 днів сформувати нову правлячу

коаліцію. Це спричинило переговори

з фракцією НУНС, що підтримувала

Ющенка: їхні 72 голоси на додачу

до 172 у реґіоналів дозволили б ко-

аліції перейти поріг у 225 депутатів,

необхідних для формування більшости

у Верховній Раді. НУНС, розуміючи,

що така коаліція буде критикована, й

не бажаючи ризикувати наступними

виборами й втратити місця, якщо

коаліцію не буде сформовано у відве-

дений на це час, завищив вимоги до

нереального рівня, вимагаючи низку

посад аж до крісла прем’єр-міністра.

Партія реґіонів відповіла 4 березня

конституційно сумнівними змінами

до правил ВР, уможлививши фор-

мування правлячої коаліції за участи

окремих депутатів. Для Партії реґіонів

це означало можливість створити

коаліцію, долучивши до 172 голосів

своєї фракції 27 депутатів від Ком-

партії, 20 від Блоку Литвина і «ту-

шок» – перебіжчиків з інших партій.

Хоча Конституційний суд наприкінці

2008 року виразно вказав, що правлячу

коаліцію можна сформувати тільки

на основі партійних фракцій, а не з

окремих депутатів, Партія реґіонів на

це не зважала, добре знаючи, що КС

навряд чи наважиться з нею змагатися.

Коаліцію «Стабільність і реформи»

офіційно проголошено у складі – як і

очікувалося – реґіоналів, комуністів,

блоку Литвина і 16 перебіжчиків –

разом 235 голосів.

Посли з дарами у великого князя московського.

Ґравюра з четвертого німецького видання книжки Зиґмунда Герберштайна

«Записки про Московію» (Франкфурт, 1576)

більше, ніж мав їх і так уже роздутий

кабінет Тимошенко: така кількість

ґарантує нездатність Кабміну ухва-

лювати серйозні рішення. Те, що в

Кабміні немає жодної жінки (Азаров

навіть заявив, що реформи – не жі-

ноча справа) і те, що Національну

телерадіокомпанію віддано в руки

діячеві шоубізнесу, тільки посилює

враження про правлячу еліту як про

клуб дещо вже імпотентних одно-

кашників.

Гірше того, критично важливі

пости міністрів економіки та фі-

нансів відійшли двом нікчемам від

економіки, Василю Цушку та Федору

Ярошенку. 47-річний Цушко отримав

сільськогосподарську освіту, працював

директором радгоспу, а потім за-

робив антидемократичну репутацію

на посаді міністра внутрішніх справ

у час короткотривалого прем’єр-

ства Януковича. У 61-річного Яро-

шенка також за плечима сільсько-

господарський виш, потім він пра-

цював в аґропромисловому секторі

і мав понад шестирічний досвід у

сумнозвісно корумпованій Державній

податковій адміністрації. Обоє не

є ані фахівцями-економістами, ані

технократами. Оптимісти сподіва-

ються справжнього поштовху для

справжнього реформування від ново-

створеного Комітету економічних

реформ – він перебуває під формаль-

ним головуванням Януковича, але

очолює його справжній економіст,

перший заступник голови адміністрації

президента України Ірина Акімова,

з Комітету за кілька місяців, якщо не

буде втілено його проєкт реформ, і,

можливо, балотуватиметься тоді на

мера Києва.

Перші кілька місяців Януковичевого

правління показали також, що обіцяної

перед виборами поміркованости в

етнічному питанні не буде. Ющенкове

активне пропаґування української

мови, культури й ідентичности роз-

дратувало декого з російськомовних

українців та етнічних росіян на сході

й півдні країни. Більшість експертів

сподівалися, що Янукович задля єд-

ности прагнутиме як не послаблення

напруги з етнічно українським «по-

маранчевим» електоратом, то бодай

нейтралітету: ні пропаґування, ні за-

перечення українськости. Натомість

він здивував усіх антиукраїнським

демаршем, на чолі якого став одіозний

Дмитро Табачник. Не дивно, що багато

українців відреаґували петиціями й

демонстраціями, спрямованими про-

ти Януковича такою ж мірою, як

і проти новопризначеного міністра

освіти й науки. Що таке призначення

обурить велику частину українського

суспільства, Янукович напевно знав,

тож це була навмисна провокація,

покликана водночас продемонструвати,

що Ющенкова проукраїнська мовна

та культурна політика закінчилася,

і відвернути увагу від задуманої над-

централізації влади. Табачникові анти-

українські випади також посилили

голоси протесту проти укладеної

21 квітня домовлености Януковича з

Мєдвєдєвим, якою продовжено пере-

Критика, число 3–4 (149–150)

несумісний із модерною економікою та

суспільством, яким можна управляти

тільки гнучкими й ефективними ін-

ституціями.

По-друге, персоналістські режими

неминуче малофункціональні, бо

васали переважно не бажають упро-

ваджувати особисті ініціятиви без

схвалення патрона. Щоби пропозицію

ухвалили, вона мусить піднятися

владними щаблями аж нагору, тож

султан врешті виявляється жахливо

перевантаженим. Ба більше, васали,

змагаючися між собою за ласку пат-

рона, відмовляються співпрацювати

один з одним, ворогують і приховують

від патрона точну інформацію, під-

важуючи його здатність ухвалювати

правильні рішення.

По-третє, безладний управлінський

апарат України не може бути базисом

ефективного авторитарного управління.

Одними жорсткими словами роздутий

бюрократичний апарат не зшиєш.

Янукович може намагатися бути Лу-

кашенком (той успадкував майже не-

зміненим радянський бюрократичний

апарат) чи навіть Путіним (який має

підтримку силовиків у службі безпеки

й армії), але без міцної бюрократії й

засобів примусу він зазнає невдачі – а

українська служба безпеки і армія

дуже відрізняються від білоруської та

російської.

По-четверте, Помаранчева рево-

люція та п’ять років Ющенкового

президентства наділили населення

України тією впевненістю в собі,

якої йому бракувало до 2004 року, й

сконсолідували енергійне громадянське

суспільство студентів, професіоналів,

інтелектуалів та підприємців, що не

бояться жодної влади. Спроби Яну-

ковича встановити сильне одноосібне

правління вже зазнають опору й ос-

міяння більшости населення й зазна-

ватимуть надалі.

По-п’яте, Янукович упорався

би з одноосібною владою, якби був

королем-філософом. Тільки ж він

ним не є. Він має прикру схильність

плутати факти. Він сплутав відому

російську поетесу Анну Ахматову зі

своїм прибічником-мільйонером Ре-

натом Ахметовим, єврейського пись-

менника Ісаака Бабеля з німецьким

соціялістом Авґустом Бебелем, Сло-

венію зі Словаччиною, а генофонд із

геноцидом. Російського прозаїка та

драматурга Антона Чехова він назвав

українським поетом, а Гельсинську

угоду Стокгольмською. Не вміючи

написати «професор», він має наукові

ступені – щоправда, незрозуміло ким

присуджені, а написати дисертацію

йому якось вдалося, будучи при цьому

заступником губернатора, а потім і

губернатором Донецької области з її

найбільшим в Україні 4,5-мільйонним

населенням.

цей відверто антиринковий договір

проштовхнули без огляду на прозорість

і демократичність процедури. Розгляд

угоди має чотири складні аспекти:

1) геополітична причетність України

до розміщення Чорноморського флоту

в Севастополі; 2) ринкова ціна, яку

Росія повинна платити за базу; 3) ціна

на газ; 4) ціна для Росії за транспорт

газу через український трубопровід.

Замість прозорости в цих складниках

і встановлення ринкових цін, Янукович

просто обміняв безпеку на зниження

ціни. Ринкові реформатори не діють

у такий спосіб. Не роблять так і

демократи, що сподіваються досягти

консенсусу. Ба більше, так не роблять

компетентні лідери, що покладаються

на експертизу своїх радників з еко-

номіки та закордонних справ. На-

томість «здобуток» Януковича полягає

в досягненні з Росією домовленостей

про загальносвітові ціни на природний

газ, стабільної, але заниженої оплати за

транзит, довгострокового розміщення

флоту за п’яту частину звичної вар-

тости й негласного контролю над

Кримом. Звісно, Україна заощаджу-

ватиме від 1 до 3 мільярдів доларів

на рік протягом найближчих 10 років

завдяки зниженню цін, але якби за стіл

сіла команда професійних дипломатів,

отримати можна було значно більше.

«Поспішність, із якою був підпи-

саний договір, просто лякає, – сказав

мені нещодавно один досвідчений ди-

пломат. – Не було експертної оцінки

домовлености, ні належного розгляду її

в парламентських комітетах чи в Раді

національної безпеки. Не проведено

публічного обговорення. Не залучено

Міністерство закордонних справ. Це

рішення невеликої групи осіб, якщо

не взагалі однієї особи. Результат до-

говору – серйозна зміна української

закордонної політики й відвернення

від евроатлантичної інтеґрації. Він

суперечить навіть останній «політичній

інновації» – позаблоковому й ней-

тральному статусові України. Його

відповідність Конституції України під

великим сумнівом. Офіційне пояснення

твердить, що продовження оренди було

меншим злом порівняно з двома іншими

російськими пропозиціями: газовим

консорціюмом і митним союзом. Я

думаю, він таке саме зло, як і ці два.

Був сильний тиск з іншого боку.

Економічна ситуація катастрофічна,

і її виправлення потребує негайних

заходів, каже влада. Але продовження

оренди та її швидка «ратифікація» у

Верховній Раді, розмови про злиття

«Нафтогазу» і «Газпрому» й подальша

«тісна співпраця» з Москвою у вій-

ськовій, ядерній, авіяційній та інших

стратегічних галузах дають підстави

для серйозного занепокоєння. Разом

із побудовою сильної президентської

вертикалі та постійними порушеннями

Конституції, створенням «стабіль-

ности» московського штибу й початком

посилених нападів на опозицію все це

завдає нищівного удару українській

демократії та суверенітетові. Одиноким

бастіоном демократії в Україні, от-

же, може бути сильна та живуча

опозиція».

Чи погодиться султанський режим

прийняти радикальні реформи? Від-

повіддю буде однозначне «ні». Сул-

танські режими неодмінно розбещені й

консервативні, і немає підстав думати,

що «дони», з яких складається система

Януковича, захочуть жертвувати своїм

добробутом заради малозрозумілих

ідей макроекономічної стабільности

і структурної реформи, надто коли

та реформа підважує самі основи

їхньої влади та привілеїв. Справді,

виглядає, що неодмінним наслідком

такого режиму буде стаґнація та

занепад. Якщо Янукович не змінить

курсу, він має шанси стати сучасним

українським Брєжнєвим, який сидів

на вершині владної піраміди й твердою

рукою вів країну до прірви.

Особливо малоймовірною ви-

дається радикальна економічна ре-

форма. З одного боку, структура

уряду перешкоджає ефективному ухва-

люванню рішень. Із другого, Янукович

просто не настільки винахідливий,

щоби полагодити економіку само-

тужки. Врешті, йому бракне і народної

підтримки, необхідної для проведення

болісної економічної реформи, і засобів

примусу, якого вимагає її авторитарне

впровадження. Практичним резуль-

татом є те, що подолання кризи ви-

магатиме всенародної підтримки – яку

Янукович різко втрачає; сильного

уряду – якого в нього нема; і винят-

кової розважливости – з якою теж не

склалося.

Проте якщо Янукович не зробить

нічого для налагодження економіки,

Україна скоро може опинитися перед

загрозою дефолту, а це, ймовірно,

призведе до масового невдоволення

Януковичем серед його основного

електорату – робітників із півдня та

сходу країни. А якщо він наважиться на

реформи, постраждає той самий клас і,

певно, країною прокотяться страйки.

Справді, якщо Янукович продовжить

свій теперішній султаністський курс,

він може викликати друге народне

повстання – «помаранчево-блакитну»

революцію, яка об’єднає демократів,

студентів і робітників. Квітневе пов-

стання в Киргизстані, що повалило

президента Курманбека Бакієва, може

виявитися моделлю для України.

про українські проблеми: український

національний проєкт, українсько-

російські стосунки 1920–1930-х років,

українізацію, Голодомор тощо. Автор

указує на спільні риси між такими на

перший погляд різними текстами, як

інтелектуально витримані у стандартах

західної гуманітаристики монографії

Алєксєя Міллєра та одіозні писання

Іріни Міхутіної та Андрєя Марчука –

їх об’єднує залежність (не завжди

усвідомлювана) від політичних процесів

у Росії.

Найціліснішим виглядає третій

розділ – «Геноцид та етнічні чистки:

українські сюжети міжнародних дис-

кусій». Спочатку Портнов подає істо-

рію центральних термінів та дискусії

навколо їх уживання, потім досить

докладно зупиняється на аналізі за-

хідної літератури про голодомор, Го-

локост, етнічні депортації та чистки

на українських теренах (праці Франка

Сисина, Роберта Конквеста, Джеймса

Мейса, Майкла Елмана, Андреа Ґраціозі,

Івана-Павла Химки, Дитера Поля, Франка

Гольчевського, Карела Беркгофа, Омера

Бартова, Тимоті Снайдера та інших).

Врешті, четвертий розділ «Як західні

гуманітарії заговорили українською»,

як на мене, найцікавіший, хоча Портнов

тут радше постулює питання, ніж дає

на них відповіді: проблеми сучасних

українських перекладів (якість, реґіо-

нальна та мовна асиметрія, дотаційний

характер, переважання українознавчої

тематики); науковий словник україн-

ського гуманітаря (запозичення західних

понять та особливості їх уживання,

інтелектуальна мода, стилістична мі-

мікрія) на прикладі застосування тер-

мінів «ментальність», «націоналізм»,

«модерний/модернізація», «міт», «пост-

модернізм», «тоталітаризм», «геноцид»,

«пам’ять».

Продовжуючи думку дослідника,

додам, що українські переклади про-

відних західних книжок існують у

ситуації «синхронного вжитку», ко-

ли і цивілізаційний підхід, і теорія

тоталітаризму, і соціяльна історія, і

культурні студії сприймаються однаково

новаторськими, тоді як між появами

ориґіналів могли пролягати десятиліття

дискусій. А відсутність в українських

перекладах ґрунтовних передмов та

наукових коментарів лише сприяє

термінологічній мішанині та плутанині.

Наталя Лаас

Андрій Портнов

Між «Центральною

Європою»

та «Русским миром»

Сучасна Україна

у просторі міжнародних

інтелектуальних дискусій

Київ: Національний інститут стратегічних

досліджень, 2009

Книжка Андрія Портнова – не ціліс-

на монографія, а радше збірник до-

опрацьованих статтей, написаних і

опублікованих у різний час. Як і зав-

жди в таких випадках, структуризація

матеріялу формує читацьке сприйняття,

і чотири розділи книжки сприймаються

дещо автономно один від одного. Тож і

читати їх можна у будь-якому порядку.

Цілком очевидно, що історик сві-

домо відібрав найактуальніші та най-

провокативніші тексти, аби заохотити

наукову спільноту до дискусії. При-

міром, у першому розділі – «Концепт

Центральної Европи та Річ Посполита

як прообраз европейської спільноти» –

автор меншою мірою зосереджується

на еволюції концепту «Центральна

Европа» (що можна було б очікувати),

залишаючи цю тему (українським?)

адептам «ментальної географії», на-

томість пропонує замислитися над

сучасним інтелектуальним його вжит-

ком, покликаним радше вплинути

на сьогочасну політичну ситуацію

в реґіоні. Портнов торкається лише

одного з можливих, може, найбільше

обговорюваних, образів Центральної

Европи як спадку Речі Посполитої, що

ідеалізує співжиття поляків, литовців,

українців та білорусів на засадах гро-

мадянського суспільства.

У другому розділі – «Російська

україністика і привиди “Русского ми-

ра”» – дослідник аналізує найпомітніші

наукові публікації російських істориків

Султанізм

та малоймовірність реформ

З а таких-от здібностей спроби

встановити гіперцентралізований ре-

жим роблять Януковича особливо

схильним до серйозних помилок.

Першою з них стала домовленість

21 квітня – газ за базу. Її критики

звинувачують Януковича, що той

продав українську суверенність і від-

дав Крим Росії. Вони мають рацію,

але ще більше в око впадає те, що

Березень–Квітень, 2010

Plik z chomika:

Inne pliki z tego folderu:

Inne foldery tego chomika: